Верховним Судом підтверджено правомірність визначення контролюючим органом фізичній особі податкових зобов’язань на загальну суму 1,9 млн гривень

Головне управління ДПС в Одеській області інформує, що Верховний Суд (далі – ВС) у справі №420/35627/23 постановою від 19.06.2025 залишив без змін рішення судів першої та другої інстанції, якими відмовлено у задоволенні позову фізичної особи – платника податків (далі також – ФОПП, платник, позивач)  про скасування податкових повідомлень-рішень, податкової вимоги, рішення про опис майна у податкову заставу Головного управління ДПС в Одеській області (далі також – ГУ ДПС, відповідач, контролюючий/податковий орган).

У зв`язку з надходженням з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відомостей про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця ГУ ДПС проведена документальна позапланова невиїзна перевірка ФОПП з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства, за наслідками якої винесено оскаржені рішення.

Суд касаційної інстанції встановив, що спірними питаннями у цій справі, є:

1) Виконання контролюючим органом обов`язку із надсилання платникові копії наказу та повідомлення про проведення перевірки, запиту про надання документів, акта перевірки, податкових повідомлень-рішень;

2) Дотримання відповідачем вимог пунктів 85.2, 85.4, 85.8 статті 85 ПКУ в частині надіслання позивачу запиту про надання документів з дотриманням встановлених податковим законодавством строків та наслідків у разі їх порушення;

3) Наявність підстав вважати грошові зобов`язання, визначені оскаржуваними повідомленнями-рішеннями, узгодженими як передумови для прийняття ГУ ДПС податкової вимоги та рішення про опис майна у податкову заставу;

4) Дотримання апеляційним судом ст. 308 КАС України в частині неприйняття до уваги наданих позивачем під час апеляційного розгляду справи доказів.

Стосовно направлення документів ВС зазначив, що законодавець передбачив два окремих випадки, коли документи вважаються належним чином врученими платнику податків: надіслані за адресою платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення (що і було зроблено відповідачем) або особисто вручені платнику податків або його законному чи уповноваженому представникові. Водночас, у разі надіслання документів поштою, крім отримання платником цієї кореспонденції на пошті, вони також вважаються врученими у день, зазначений поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причини невручення.

Відповідно до абзаців першого, другого пункту 45.1 статті 45 ПКУ платник податків - фізична особа зобов`язаний визначити свою податкову адресу. Податковою адресою платника - фізичної особи визнається місце її проживання, за яким вона береться на облік як платник податків у контролюючому органі.

У постанові від 23 травня 2022 року у справі №810/3116/18 Судова палата з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів КАС у складі ВС зазначила, що добросовісний платник податків зобов`язаний забезпечити отримання ним кореспонденції за адресою місцезнаходження. У разі невиконання цього обов`язку платник не вправі посилатись на неотримання ним документів як на обставину, що звільняє його від настання у зв`язку з цим негативних для такого платника наслідків.

У цій же постанові Судова палата виснувала, що обов`язку контролюючого органу щодо направлення платнику, зокрема повідомлення - рішення у спосіб, визначений статтями 42, 58 ПКУ, кореспондує також і обов`язок такого платника добросовісно ставитись до отримання відповідної кореспонденції.

Враховуючи викладене, доводи позивача про неотримання податкових повідомлень-рішень є незмістовними, оскільки у випадку направлення означених рішень на актуальну податкову адресу ФОПП (незмінність якої станом на час здійснення такого направлення позивачем не заперечується і не спростовується) та з моменту проставлення поштовим оператором відповідної відмітки про невручення адресату поштового відправлення із зазначенням такої причини спірні повідомлення-рішення вважаються врученими платнику податків.

З приводу посилань платника на те, що не підтвердженими є обставини вкладення у поштові відправлення саме оскаржуваних податкових повідомлень-рішень, колегія суддів зазначає наступне.

З аналізу Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270, Порядку надіслання контролюючими органами податкових повідомлень-рішень платникам податків, затвердженому наказом Міністерства фінансів України від 28 грудня 2015 року № 1204 та зареєстрованому в Міністерстві юстиції України 22 січня 2016 року за № 124/28254 слідує, що податковий орган при направленні на адресу фізичної особи (місце проживання або останнє відоме місцезнаходження) податкового повідомлення-рішення поштою повинен відобразити дату відправлення на корінці податкового повідомлення-рішення та прикріпити до нього повернуте повідомлення про вручення, в якому зазначається дата вручення або причини невручення.

Аналогічний висновок було викладено ВС в постанові від 24 січня 2019 року у справі №  826/14361/16. У цій же постанові суд виснував, що для встановлення факту направлення (вручення) фізичній особі податкового повідомлення-рішення поштою у встановленому законодавством порядку, дослідженню підлягають:

відповідність адреси одержувача у поштовому відправленні місцю проживання або останньому відомому місцезнаходженню фізичної особи;

повідомлення про вручення рекомендованого поштового відправлення, в якому зазначено дату вручення або причини невручення;

відповідність дати відправлення на корінці податкового повідомлення-рішення даті, зазначеній у повідомленні про вручення рекомендованого поштового відправлення тощо.

Таким чином, направлення платнику податків поштових повідомлень-рішень має здійснюватися рекомендованим листом. В свою чергу, Правила № 270 передбачать, що з описом вкладення можуть бути оформлені листи з оголошеною цінністю; для інших видів листів опис вкладення не передбачений.

Отже, ні норми ПКУ, ні норми Порядку № 1204 не зобов`язують податковий орган зазначати у рекомендованому повідомленні про вручення поштового відправлення реквізитів документів, що надсилаються. Аналогічна позиція висловлена ВС у постанові від 29.04.2025 у справі № 420/35624/23.

Щодо другого спірного суд касаційної інстанції зазначає, що ВС вже неодноразово (зокрема, але не виключно, постанови від 11.12.2024 у справі № 320/37379/23, від 25.09.2024 у справі № 805/3547/18-а тощо) аналізував норми податкового законодавства і вказував, що надання платником податків фінансово-господарських документів під час проведення перевірки є необхідною умовою підтвердження правомірності задекларованих платником показників податкового обліку.

Водночас, факт відмови надання платником податків документів під час податкової перевірки повинен фіксуватися у визначений законом спосіб, а саме шляхом складання акта про відмову у наданні документів. Про це ВС зазначав у постановах від 03 березня 2021 року у справі № 824/638/18-а, від 08 вересня 2022 року у справі № 640/26351/20, від 11 липня 2023 року у справі № 822/554/17.

Разом з тим, дослідивши матеріали справи, колегія суддів встановила, що фактично позивач ні в суді першої, ні в суді апеляційної інстанції не посилалась на порушення податковим органом вимог пункту 85.4 статті 85 ПКУ саме в частині дотримання строків надсилання запиту та скорочених строків надання документів. Такі доводи були висловлені нею лише на стадії касаційного перегляду справи. Водночас, за правилами частини 4 статті 341 КАС України у суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

Доводи позивача зводились виключно до того, що вона не отримувала від ГУ ДПС поштову кореспонденцію, зокрема і запит про надання документів. Проте, такі доводи є не підтверджені жодними належними і допустимими доказами у розумінні правил, встановлених податковим законодавством.

Вирішуючи третє спірне питання, яке стосується підстав вважати узгодженими оскаржувані повідомлення-рішення як передумови для прийняття спірних податкової вимоги та рішення про опис майна у податкову заставу, суд касаційної інстанції зазначає наступне.

Оскільки станом на 11.08.2023 (день формування ГУ ДПС податкової вимоги) та 17.08.2023 (день прийняття рішення про опис майна у податкову заставу) нараховані згідно з ППР від 27.06.2023 грошові зобов`язання не сплачені позивачем та були відсутні відомості про їх оскарження в адміністративному/судовому порядку, означені грошові зобов`язання стали узгодженими та набули статусу податкового боргу. Та обставина, що в подальшому позивач оскаржила тільки податкову вимогу та рішення про опис майна в податкову заставу в адміністративному порядку, а у грудні 2023 року оскаржила наведені рішення разом з ППР від 27.06.2023 в судовому порядку не нівелюють обставин правомірності прийняття у серпні 2023 року податкової вимоги та рішення про опис майна у податкову заставу.

Аналогічний підхід до вирішення означеного спірного питання висловлено Верховним Судом у постанові від 29 квітня 2025 року у справі № 420/35624/23.

Вирішуючи четверте спірне у цій справі питання, суд касаційної інстанції зазначає про таке.

В касаційній скарзі ФОПП лише в загальному вказує на порушення апеляційним судом норм процесуального права, проте, не зазначає, в чому полягає неправильне застосування приписів ст. 308 КАС України в цьому випадку, як і не наводить причин, які позбавили її можливості долучити відповідні докази до адміністративного позову. У світлі викладеного безпідставними є доводи платника про те, що суд першої інстанції, незважаючи на неузгодженість оскаржуваних ППР, досліджував їх та оцінював як належні та допустимі докази, у зв`язку з чим позивач була змушена спростовувати їх правомірність шляхом надання відповідних документів до суду апеляційної інстанції. Такі твердження не можуть бути розцінені як винятковий випадок. При цьому колегія суддів повторно наголошує на тому, що суд першої інстанції призначав справу до розгляду, в тому числі, і підготовче засідання, в межах якого за правилами пункту 7 частини другої статті 180 КАС України вирішується питання і щодо надання необхідних доказів. Проте, позивач правом на участь у судових засіданнях, що проводилися судом першої інстанції не скористалася.

За таких обставин колегія суддів вважає, що висновки судів першої та другої інстанції є обґрунтованими, а тому підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.