Верховний суд залишив без задоволення скаргу підприємства та підтвердив правомірність нарахування контролюючим органом податків у сумі 16,5 млн гривень

Головне управління ДПС в Одеській області інформує, що постановою Верховного суду від 28.02.2023 касаційна скарга дочірнього підприємства (далі – ДП) залишена без задоволення, постанова апеляційного адміністративного суду від 01.04.2020 - без змін, також поновлено дію вказаної постанови.

Визнаючи обґрунтованими доводи контролюючого органу, суд апеляційної інстанції виходив з того, що сукупність наданих позивачем документів не дає можливості встановити обставини щодо здійснення господарських операцій з постачання ТОВ «С» на адресу позивача сільськогосподарської продукції.

Суд апеляційної інстанцій зазначив, що надані позивачем первинні документи, які складені на ці операції, не підтверджують факт їх здійснення.

Таку оцінку документів суд апеляційної інстанції зробив з врахуванням обставин щодо відсутності у ТОВ «С» необхідних для здійснення господарських операцій умов та ресурсів, зокрема, відсутність земельних ділянок сільськогосподарського призначення, придатних для вирощування сільськогосподарських культур, відсутність реального (законного) джерела походження зерна пшениці (код УКТЗЕД 1001990000) та ріпаку (код УКТЗЕД 1205109000) (на рівні постачальників ланцюг поставок «обривався», оскільки ці суб`єкти господарювання не придбавали зерно пшениці та ріпак і не могли бути їх виробниками), що унеможливлює його рух за ланцюгом постачання.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що фактично позивачем отримано ріпак та пшеницю зі складу ТОВ «А.» відповідно до договору складського зберігання зерна між позивачем та ТОВ «А». Відповідно до зробленої апеляційним судом оцінки актів приймання-передачі товару (ріпаку) між ДП (покупець), ТОВ «С» (постачальник) та ТОВ «А» (зберігач), за змістом яких продавець продає, а покупець приймає товар, який знаходиться у зберігача, ці акти не розкривають походження ріпаку, не можуть вважатися належним доказом, який безумовно підтверджує факт наявності на складі ТОВ «А» ріпаку, поставленого саме ТОВ «С».

При цьому  суд апеляційної інстанції взяв  до уваги й ту обставину, що зазначені акти складені лише щодо передачу ріпаку.

Згідно з частинами третьою, сьомою статті 24 Закону України від 04.07.2002 року № 37-IV «Про зерно та ринок зерна в Україні» (зі змінами, далі Закон № 37-IV) при прийманні зерна на зберігання зерновий склад зобов`язаний здійснити аналіз його якості. Видача зерна володільцеві складського документа на зерно здійснюється в обмін на виписані на це зерно складські документи.

Статтею 36 Закону № 37-IV встановлено, що зернові склади зобов`язані вести реєстр зерна, прийнятого на зберігання.

Зерновий склад на підтвердження прийняття зерна видає один із таких документів: подвійне складське свідоцтво; просте складське свідоцтво; складську квитанцію. Складський документ на зерно виписується після передачі зерна на зберігання не пізніше наступного робочого дня (частини перша, друга статті 37 Закону № 37-IV).

Позивач не надав суду доказів щодо  якості зерна, складських документів, тоді як відповідно до наведених норм зберігання зерна на зерновому складі вимагає складення таких документів, зокрема щодо передачі на зберігання зерна пшениці та ріпаку від ТОВ «С» до ТОВ «А». Цю обставину суд апеляційної інстанції оцінив як таку, що унеможливлює перевірку ланцюга постачання від ТОВ «С» безпосередньо до позивача.

З врахуванням того, що джерело походження зерна не встановлено, апеляційний суд виснував, що позивач не навів обґрунтованих доводів щодо економічної та ділової доцільності придбання сільськогосподарської продукції у контрагента-постачальника, який не є виробником цієї продукції та яким не надано документів щодо походження зерна.

Врахувавши вказані обставини, суд апеляційної інстанції визнав обґрунтованими доводи відповідача про відсутність реального змісту господарських операцій з придбання Підприємством сільськогосподарської продукції у ТОВ «С», а надані позивачем документи на підтвердження господарських операцій з придбання зернових у ТОВ «С», враховуючи й документи щодо реалізації зерна,  не спростовують це.

Чинне податкове законодавство не ставить у залежність право платника податків на витрати та/або податковий кредит від виконання податкового обов`язку іншими платниками - постачальниками товарів (послуг).

Однак, у разі встановлення в судовому процесі обставин, які свідчать, що платник податків був чи міг бути обізнаний щодо протиправної діяльності його контрагента, яка полягає в незаконній мінімізації податкових зобов`язань, зокрема, у створенні штучних підстав для збільшення витрат та/чи податкового кредиту, або у разі коли платник податків діяв без належної обачності чи обережності при виборі контрагента, який не виконує податкового обов`язку, при встановлених обставинах, які спростовують реальність господарських операцій, отримана таким платником податків податкова вигода у вигляді права на витрати та податковий кредит є безпідставною.

Такий висновок Верховний Суд неодноразово зробив в ряді постанов в такій категорії справ.

Позивач не навів обґрунтованих доводів щодо економічної та ділової доцільності придбання сільськогосподарської продукції у контрагента-постачальника, який не є виробником цієї продукції та яким не надано документів щодо походження зерна, стверджувати, що Підприємство проявило належну обачність при виборі цього контрагента, а також що у позивача не могло бути обґрунтованих підстав сумніватись у добросовісності зазначеного суб`єкта господарювання, не можна.

Як підсумок, немає підстав для застосування принципу індивідуальної відповідальності платника податку, адже на противагу доводам контролюючого органу позивач не довів, що він діяв з належною обачністю при виборі контрагента та розумними заходами пересвідчився у достовірності первинних документів, на підставі яких сформував показники свого бухгалтерського та податкового обліку.